Блогери проти журналістів
Вчора мав можливість бути присутнім на дискусії, яка точилася між журналістами та блогерами. Спробую коротко викласти свої, суб'єктивні, думки з цього приводу.
Перше, на що я звернув увагу, були присутні майже всі провідні журналісти та блогери міста, отже дискусія мала бути цікавою та продуктивною. Але здивувало мене те, що учасники одразу перейшли на особисті образи, що не робило їх переконливими у моїх очах. Мастодонти місцевої журналістики, кожен з яких окремо взятий, може переважити всіх блогерів узятих разом, чомусь опустилися до дискусії рівня «дурень, сам дурень». Дискутанти просто почали виясняти відносини один з одним, забувши та відійшовши від теми засідання, згадуючи події 10-ти річної давнини. Говорили багато і не по суті, перекрикуючи один одного. З огляду на це, одразу розумієш, чому такий низький рівень культури та поваги до місцевих політиків, радниками яких є високоповажні персони — журналісти.
Замість того, щоб спільно з представниками блогосфери вияснити та прийти до взаєморозуміння кореня проблеми, журналісти одразу почали вести атаку на останніх. В мене склалося враження, що перші відчули загрозу з боку блогерів. В чому тільки не звинувачували блогерів. І що вони не є професіоналами (хоча блогери і не повинні бути такими), і що вони не відповідають за свої слова, і що вони є продажними. Ніби самі журналісти є чесними та порядними професіоналами. Забувають вони про те, що зовсім не хочеться брати до рук та читати статті місцевих газет, які повинні бути професійними. Таке враження, що і місцеві ЗМІ вразив вірус «1+1».
Цікавим є, що журналісти почали дискутувати з блогерами, таким чином прирівнюючи себе до них. Але все стало на свої місця коли, на запитання: «Чи може блогер бути журналістом і чи журналіст може бути блогером», — була отримана схвальна відповідь. Тобто журналісти поставили знак рівності між собою та блогерами. Але у подальшій дискусії вони спростують самих себе. Хоча, до прикладу, у нас є блогери-журналісти, як Мустафа Наєм, Сергій Лещенко, Роман Шрайк, Віталій Портніков, професіоналізм яких незаперечний.
Які висновки можна зробити від почутого та побаченого: місцева (вітчизняна) журналістика переживає кризу, яка виникла з таких об'єктивних причин, як то відсутність коштів на існування. Навряд чи медіабізнес в Україні можна назвати адекватним. Нескінченні бізнес-конфлікти та безперервні вибори породили інвесторів, які оцінюють медіа та ЗМІ, як інструмент політичного впливу. Виживають ті журналісти, які вдало підлаштовуються під думку власника який їх фінансує. Ось Вам і відсутність запиту на об'єктивність та високий професіоналізм.
Газети та ЗМІ втрачають свій унікальний статус найважливішого інструмента інформування. А все через бурхливий розвиток Інтернету. Інтернет робить доступною новину швидше, аніж її оформить новинна агенція. Фейсбук та Твіттер анонсують події оперативніше від самого оперативного онлайн-ЗМІ, що і являється тим фактором, який демотивує журналістів.
Також не слід плутати медіа та журналістику. Попит на якісну журналістику буде завжди, а медіа здатне заробити тільки за рахунок вдало обраного формату. Смаки споживачів з часом змінюються.
Справжню журналістику неможливо замінити Інтернетом. Справжній журналіст повинен бути популярним, авторитетним та впливовим. І якщо йому не вірять, то в першу чергу, то і його провина. На сьогодні ми маємо багато популярних журналістів, але мало авторитетних та практично не маємо впливових. Звичайно низький попит на чесну журналістику пов'язаний із суспільством, з його млявою пропозицією.
Надіявся, що йду на цікаву дискусію, а опинився на звичайнісіньких «розборках».
Перше, на що я звернув увагу, були присутні майже всі провідні журналісти та блогери міста, отже дискусія мала бути цікавою та продуктивною. Але здивувало мене те, що учасники одразу перейшли на особисті образи, що не робило їх переконливими у моїх очах. Мастодонти місцевої журналістики, кожен з яких окремо взятий, може переважити всіх блогерів узятих разом, чомусь опустилися до дискусії рівня «дурень, сам дурень». Дискутанти просто почали виясняти відносини один з одним, забувши та відійшовши від теми засідання, згадуючи події 10-ти річної давнини. Говорили багато і не по суті, перекрикуючи один одного. З огляду на це, одразу розумієш, чому такий низький рівень культури та поваги до місцевих політиків, радниками яких є високоповажні персони — журналісти.
Замість того, щоб спільно з представниками блогосфери вияснити та прийти до взаєморозуміння кореня проблеми, журналісти одразу почали вести атаку на останніх. В мене склалося враження, що перші відчули загрозу з боку блогерів. В чому тільки не звинувачували блогерів. І що вони не є професіоналами (хоча блогери і не повинні бути такими), і що вони не відповідають за свої слова, і що вони є продажними. Ніби самі журналісти є чесними та порядними професіоналами. Забувають вони про те, що зовсім не хочеться брати до рук та читати статті місцевих газет, які повинні бути професійними. Таке враження, що і місцеві ЗМІ вразив вірус «1+1».
Цікавим є, що журналісти почали дискутувати з блогерами, таким чином прирівнюючи себе до них. Але все стало на свої місця коли, на запитання: «Чи може блогер бути журналістом і чи журналіст може бути блогером», — була отримана схвальна відповідь. Тобто журналісти поставили знак рівності між собою та блогерами. Але у подальшій дискусії вони спростують самих себе. Хоча, до прикладу, у нас є блогери-журналісти, як Мустафа Наєм, Сергій Лещенко, Роман Шрайк, Віталій Портніков, професіоналізм яких незаперечний.
Які висновки можна зробити від почутого та побаченого: місцева (вітчизняна) журналістика переживає кризу, яка виникла з таких об'єктивних причин, як то відсутність коштів на існування. Навряд чи медіабізнес в Україні можна назвати адекватним. Нескінченні бізнес-конфлікти та безперервні вибори породили інвесторів, які оцінюють медіа та ЗМІ, як інструмент політичного впливу. Виживають ті журналісти, які вдало підлаштовуються під думку власника який їх фінансує. Ось Вам і відсутність запиту на об'єктивність та високий професіоналізм.
Газети та ЗМІ втрачають свій унікальний статус найважливішого інструмента інформування. А все через бурхливий розвиток Інтернету. Інтернет робить доступною новину швидше, аніж її оформить новинна агенція. Фейсбук та Твіттер анонсують події оперативніше від самого оперативного онлайн-ЗМІ, що і являється тим фактором, який демотивує журналістів.
Також не слід плутати медіа та журналістику. Попит на якісну журналістику буде завжди, а медіа здатне заробити тільки за рахунок вдало обраного формату. Смаки споживачів з часом змінюються.
Справжню журналістику неможливо замінити Інтернетом. Справжній журналіст повинен бути популярним, авторитетним та впливовим. І якщо йому не вірять, то в першу чергу, то і його провина. На сьогодні ми маємо багато популярних журналістів, але мало авторитетних та практично не маємо впливових. Звичайно низький попит на чесну журналістику пов'язаний із суспільством, з його млявою пропозицією.
Надіявся, що йду на цікаву дискусію, а опинився на звичайнісіньких «розборках».
6 коментарів