Україно, вставай!

На минулому тижні в Україні стартувала, так звана, протестна акція «Вставай, Україно!». Хоча, проголошена вона ще була 9 березня на день народження Кобзаря, коли лідер об'єднаної опозиції оголосив «народне повстання...». Оголосив не спитавши народу, не провівши соціологічних замірів та не поцікавившись думкою своїх же колег по опозиції (місцевих партійних ячейок). Напевне, йому видніше, як оголошувати повстання, а нам українцям залишається «мовчки» приєднатися до..., а тут в мене виникає питання, а власне до чого приєднуватися? До повстання? До чергової проплаченої акції опозиції? Чи то, до чергової «революції»?

Як показали події тижня, що минув, люди вийшли на вулиці. Особливо це було помітно у Вінниці та Львові, не дивлячись на негоду в останньому. Ужгород не так прийняв опозиціонерів. І тут на авансцену виходять місцеві «господарі», від підтримки яких, фактично, залежить масовість протестних акцій. Не захотів Віктор Іванович виводити людей і вийшло на вулицю близько 500 протестувальників. На противагу Львову, в якому зібралося більше 10 тис. І знову у мене виникає запитання, а скільки людей достатньо для того щоб вважати акції, чи протести такими, що відбулися, якщо поглянути на задекларовані цілі, яких протестувальники хочуть досягнути?

Давайте проведемо паралелі. Візьмемо акції, які проходили в Україні за останні 22 роки. Таких було чимало, але таких, які закінчилися успішно, для мітингуючи, не так вже й багато. Серед таких провідне місце займає подія 22 річної давнини, яка пройшла у Києві на тодішній площі Жовтневої революції і яка ввійшла в історію, як «Студентська революція на граніті». Скільки ж тоді, 2 жовтня 1990 року, вийшло людей? Тисячі, чи десятки тисяч? Ні, всього на всього понад 100 студентів, які розгорнули намети на площі та оголосили протестне голодування з вимогами, які здавалися нереалістичними, але які, тодішня влада ВИКОНАЛА. Це вже згодом, акція була підтримана всіма вищими навчальними закладами столиці та стала масовим рухом. А студенти вимагали, всього то!, недопущення підписання нового Союзного договору, перевибори Верховної Ради УРСР, націоналізацію майна Компартії та відставки голови ВР Кравчука разом з головою Радміну Масола.

Сьогодні опозиціонери є більш стриманішими, вимагають відставки тільки президента та прийняття в Раді «соціально-економічного пакету», без розпуску останньої. А про «Митний Союз» ні слова, можливо згодом додадуть, бо за задумом «повстання» буде проходити аж до травня місяця!

А як акції проходять тепер. Ну з тими хто вийшов, як вільний найманець, щоб потримати прапор на китайській палці все зрозуміло. А решта чекає поки з'явиться лідер та поведе за собою. І це чекання вже призвело до того, що були «злиті» два останні Майдани, як податковий так і помаранчевий.

Але одне зрозуміле одразу, за словами одного з лідерів тих подій Олеся Донія, який сьогодні вже відомий, як історична особистість, можна говорити про те, що те покоління було активним. «Ті люди, які були активними тоді, залишаються активними і зараз, це їхня життєва позиція. Студенти тої акції були креативними. Вони самостійно організовували акції, вони самостійно вели переговори з старою партійною номенклатурою...». До речі, пройшло вже 22 роки, а життєва позиція Олеся, на відміну від інших, не змінилася.

Мітингарям у 90-му році вистачило двох тижнів (з 2 по 17 жовтня), щоб Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». Скільки часу потрібно буде теперішній опозиції і чи вдасться виконати поставлені вимоги, ще побачимо.

P.S. Фото з особистого архіву Олеся Донія. Цікаво про що так задумався Іван Плющ та чим не вдоволений Леонід Кравчук, в той момент на фото?