До Дня Соборності України

22 січня, вже 14 рік поспіль, ми будемо відзначати День Соборності, тож як прийнято, у найкращих традиціях, з пафосом заявляти про здобутки до чергової дати, відійдемо трішки осторонь та проаналізуємо, що ж все таки відбулося у січні 1919 року?

Шлях здобуття Україною державності був складним та тернистим, а одним з основних його етапів була Українська революція, яка проходила у декілька етапів. Про що написано багато. Відомо, що Акт Злуки готувався у дуже скрутний період більшовицької агресії. Та й за словами, одного з основних творців Акту, Симона Петлюри, носив символічний характер.

Досить показовим є те, що Лютнева революція у Росії стала каталізатором національного відродження на нашій землі, яке було призупинене великодержавницькою політикою царату після ліквідації козацтва. У березні 1917 року у Києві, було утворено Українську Центральну Раду (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. Сказати, що це було досить проблематично, все рівно, що нічого не сказати. Ми знаємо, що цей процес був важким і погляди на майбутнє творців УЦР кардинально відрізнялися, від самостійників Міхновського до автономістів Винниченка. Одразу Центральна Рада стикнулася з небезпекою нерозуміння населенням держави, щодо свого майбутнього. Це було спричинене, перш за все, несприйняттям містом ідей національного відродження! В першу чергу, революції перемагають у столицях. Якщо взяти тогочасний Київ, то він являвся сумішшю русифікованого пролетаріату та буржуазії, для якої незалежність України була неприйнятною. І тільки селянство залишалося українським, а решта населення було денаціоналізоване.

Лідери УЦР навіть і не намагалися отримати підтримку міського населення. Крім того, їх більшість сповідувало соціалістичні погляди граючи, таким чином на одному полі з більшовиками. А як казав Дмитро Донцов: «публіка віддає перевагу оригіналу, а ніж бездарному плагіату» (чомусь згадалося вітчизняне телебачення, яке постійно намагається копіювати сусідів). А останні були далекими від балачок та демагогії, у своїх рядах, та займалися будівництвом сильної армії, яка повинна була забезпечити їхню перемогу.

На відміну від більшовиків, УЦР постійно вагалося у прийнятті своїх рішень та озиралася на «мертвий демократично-перехідний» тимчасовий уряд Росії. Що підтверджується самими актами Ради, чого тільки вартий її ІІ Універсал, який по суті перекреслював здобутки першого… Та й самі універсали, за тим же Донцовим, і тут я з ним погоджуюся, приймалися проти волі Ради, перший під тиском народних мас, третій у зв'язку з поваленням перехідного уряду Керенського, а четвертий — у зв'язку з більшовицьким наступом на Київ. А саме головне тогочасні лідери відмовилися від будівництва єдиних, консолідованих збройних сил, які б змогли захисти здобутки Української Революції на полі бою. У зв'язку з чим, у січні 18-го, не було кому обороняти столицю, окрім 420 студентів. І це не дивлячись на те, що на території України було кілька сотень тисяч співчуваючих їй військових. Не буду описувати всіх жахів, які перенесли українці під час окупації червоних. Скажу лише, що після відступу більшовиків, крім уряду УНР до Києва вступили німецькі та австрійські війська, які були зацікавленні у проведенні своєї політики. Звісно, що це не принесло єднання українським землям.

Але навіть в умовах німецької окупації УЦР продовжувала свій попередній курс, що викликало миттєву реакцію німецького командування. 29 квітня, за сприяння (як зараз «модно» казати) генерала Ватцдорфа, до влади в Києві прийшли правоконсервативні сили на чолі з Павлом Скоропадським. Який, спираючись на підтримку російськомовної (так і хочеться сказати електорату) інтелігенції та офіцерські корпуси, ще більше розколов центр з провінцією.

А вже поразка Німеччини та Австро-Угорщини у війні привела до влади у Києві Директорію УНР. Яка в першу чергу, почала домовлятися з Антантою, але проблема була в тім, що країни переможниці не сприймали соціалістичного уряду Директорії та анархізму на території України. Тепер відомо, що вони навіть і не планували на мапах такої держави, як Україна.

Директорія слідуючи принципам Центральної Ради продовжувала вести дискусії та розводити демагогію. А в середині уряду Директорії йшла боротьба поглядів Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Тобто ситуація, яка склалася в Україні, на період правління Директорії, нагадувала трагікомедію. Практично через тиждень після проголошення Акту Злуки та параду на Софійській площі, Київ без бою здають більшовикам...

Тобто серед основних причин поразки Української революції є такі як слабкість уряду УНР у роботі з народними масами, відсутність діалогу з однієї сторони, між інтелігенцією та пролетаріатом (російськомовними), а з іншої — між містом та селом, яке симпатизувало УНР. Основним також є відсутність єдиної регулярної армії, а не тих гетьманських анархічних корпусів які мали місце, яка б напряму підпорядковувалася уряду. І на останок це те, що основна маса керівників була недосвідченою та мала низький професійний рівень (аналогій не знаходите?). Причому, і це головне, практично всі «стовпи» Української революції, Грушевський, Винниченко, Петлюра на початковому етапі революції, на відміну від лідерів країн Прибалтики, Польщі чи Фінляндії, не ставили за мету побудову суверенної незалежної держави! Керівники, як УЦР так і Директорії були відірвані від тогочасних реалій.

Якщо провести паралелі, то в мене таке враження, що події в суспільному та політичному житті того часу є віддаленою копією сьогоденної ситуації, коли для побудови нормальної держави, катастрофічно не вистачає свідомих, патріотичних громадян. А її керівництво, як і попереднє, постійно озирається назад у минуле, не відповідаючи сучасним реаліям. В наслідок чого може бути… далі не хотілося б продовжувати, але кожен може зробити невтішні висновки, яка ситуація може скластися.